Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми чули цікаву і добре нам знану притчу про сіяча. Сам Христос дає нам її пояснення. Зерно – це Слово Боже, а грунт – це серце людини!

Зерно, яке впало край дороги – це серце людини, яка є жорстокою, а її серце є твердим до біди інших. Зерно, яке впало на камені – це серце людини, яка не вірить силі Божого Слова в часи випробувань. Сонце присвітить, тобто прийде біда і така людина впадає у відчай та безнадію. Зерно, яке впало між тернину – це серце людини, якій турботи життя заважають і не дають часу для Бога. Добрий грунт – це серце людини, яке відкрите для Божого Слова і віддане Його святій волі.

Проаналізуймо собі, кожен зокрема, яким є грунт мого серця? Чи не було в моєму житті так, що людина просила вибачення, а я відвертав свій погляд від неї в інший бік? Христос каже прощати, бо і Отець наш Небесний прощає нам наші гріхи. Якщо я не прощаю, то Слово Боже з мого серця є викрадене дияволом.

Чи не було в нас такого, що в час біди, хвороби, смерті близької людини, втрати майна ми впадали у відчай? Якщо так, то Слово Боже не проросло в моєму серці, значить камінь недовіри заважає віддатися в Божі руки.

І нарешті, чи не було з нами так, що в неділю ми не йшли до Церкви, бо хотіли піти на базар, приготуватися до якоїсь гостини, весілля, дня народження, чи просто в неділю зранку хотіли лежати на ліжку і дивитися телевізор. Якщо так, то наше серце подібне до третього випадку з притчі, коли тернина життєвих турбот не дає Слову Божому рости і ми не можемо гідно святкувати святий день – неділю, який належить Господу.

Найгіршим є наслідок цих трьох випадків, які є названі. Зв’язок з Богом є втрачений. Людина тратить контакт з Богом і її життя губить свій сенс, людина не відчуває щастя і в глибині душі робиться сумною. Людина слухає, але не чує. Я ходжу до церкви, слухаю Слово Боже, але не живу Ним. І це найбільше лихо. Людина думає, що духовно зростає, але насправді деградує.

Проте є надія! Все можна змінити, змінитися самому! Сьогодні Христос знову сіє свої зерна у наших серцях. Що з цим зерном далі буде, залежить від нас. Чи змінюся я, коли вийду з церкви? Чи дозволю Богові змінити себе в світлі Його любові? Якщо хтось каже собі, що нічого не потрібно міняти, то насправді його духовні очі є закриті. Яким я вийду з церкви? Рабом гріха, розчарованим труднощами життя, чи вільною людиною, яка надіється на Бога, на Його волю? Яка є щасливою, бо знає, що з нею є Бог. Амінь.

о. Павло Заболітний